Піком його тренерської кар'єри стали вісімдесяті роки минулого століття. Тоді очолювані ним команди Чернігова, Вінниці та Чернівців сумарно двічі виборювали золоті, тричі — срібні і раз — бронзову медалі чемпіонату республіки. Потім була перемога у так званій буферній зоні і п'яте місце у першій всесоюзній лізі. Колекція його спортивних трофеїв поповнювалася і в пострадянський період, коли він працював у різних лігах вітчизняного футболу — вищій, першій і другій. А про звитяги Школьникова-гравця — в інтерв'ю ювіляра.

ЛЕГЕНДАРНИЙ СТАРОСТІН ЗАПРОШУВАВ У "СПАРТАК"

— Юхиме Григоровичу, напевно, один із найяскравіших спогадів вашої ігрової кар'єри — це виступи 1965 року у складі збірної України в Індокитаї...

—  Безумовнр. Побували ми тоді і в Бірмі, і в Індії, і в Таїланді. А сформована наша команда була на базі київського СКА. Адже саме столичні  армійці  домінували тоді   серед  українських  команд класу "Б". З інших клубів запросили лише кількох чоловік. Коли ж ми поверталися додому, в аеропорту "Шереметьево" зі мною розмовляв Микола Петрович Старостін, який справедливо вважається легендою радянського футболу. Він одразу ж запропонував мені спробувати свої сили в московському "Спартаку".   Щоправда, у грі знаменитий наставник мене не бачив. Просто знав про наші виступи в далеких країнах зі спортивних випусків Всесоюзного радіо. Втім, можливо, з кимось і   консультувався.  А повернувся до Чернігова: надійшли нові запрошення. Від мінського "Динамо",   сімферопольської  "Тавриди", запорізького "Металурга"... Тут як тут і уродилися   харківські "селекціонери",   які   звернулися безпосередньо до моїх батьків. Обіцяли і квартиру, і машину, і гараж, що на ті часи сприймалося як щось надзвичайне. Така увага мені, звісно, була приємна. Але я і на думці не мав залишати рідне місто. Тим паче, що вже почав зустрічатися з Терезою Маркаро-вою — моєю майбутньою дружиною.

— А що залишилося в пам'яті про виступи за збірну?

— Перш за все — гол, забитий футболістам Бірми. Саме збірна цієї країни  виявилася  найміцні-шим  "горішком" серед усіх наших суперників в тому турне.  І можете собі уявити ситуацію. На стадіоні в Рангуні, розрахованому на шістдесят тисяч глядачів, уболівальників  зібралося   тисяч на двадцять більше. Рахунок 1:0 на користь господарів, а до завершення зустрічі — хвилин вісімдесят. Але тоді все й сталося. Починав атаку Павло Александров. Заволодівши на правому фланзі м'ячем, він рішуче кинувся вперед. У свою чергу я  рвонув із протилежного    краю    до    кута штрафного   майданчика.   Бачу: Павло трохи відпускає м'яча, підводить голову. Отже, буде передача. Але ж яка? "Гіркою" з траєкторією чи з ударом? Якщо   з ударом, то можна і не встигнути. Тому вистрибую вперед, прагну "зависнути" в повітрі. І ось м'яч уже переді мною. Різко відхиляю голову, б'ю що є сили — і м'яч влучає точнісінько в "дев'ятку". Ну, а якщо вже таланить... За дві хвилини до фінального свистка ідеальний пас "видав" мені Ігор Славянський, і, прийнявши м'яча на груди, я буквально влетів у ворота. Перемога! Наш тренер Антон   Леонардович   Ідзковський уже тоді був у поважному віці, але не втримався, щоб не вибігти на поле. Обійняв мене, вигукнув: "Ах ти ж, наша паличка-виручалочка!.." Таке, звісно, не забувається.

—  А наскільки були сильні ті ваші суперники?

—  Звісно, ми відвідали тоді не найрозвинутіший у футбольному плані регіон. А з іншого боку... Раніше в Індокитаї побували і ленінградський "Зеніт", і мінське "Динамо", і бакинський "Нефтчі". Причому, вони вигравали там далеко не всі матчі.

До речі, за успішний виступ в Індокитаї Федерація футболу СРСР заохотила нас іще однією поїздкою. Малі — Гвінея — Сенегал — таким був у 1966 році маршрут збірної, базовою командою якої стала ворошиловградська "Зоря".

—  Про виступи за збірну вам нагадує, напевно, і значок майстра спорту СРСР?

— Так, це почесне звання мені присвоєне в 1966 році.

ПОЧИНАВ НА "ПІОНЕРІ". ЗМУЖНІВ У "ЗІРОЧЦІ"

— Визнання — це, начебто, надводна частина айсберга. А як ви зустрілися — Юхим Школьников і футбол?

—  Усе починалося із дворових "битв" у важкі повоєнні роки. А потім, дев'ятирічним хлопчаком, записався до футбольної школи Норова (була така в Чернігові, на стадіоні "Піонер"). До речі, родина наша жила майже поруч із "Піонером". Окрім мене, найстаршого серед дітей, батьки виховували ще одного сина і двох дочок. Ми тулилися в єдиній кімнатці. Матеріальне становище також було важким.  Принаймні,  недоїдали постійно. Проте всепоглинаюча пристрасть — футбол, ніби компенсувала мені багато негараздів повоєнного дитинства. І справді, невимовною була наша радість, коли Норов уперше видав нам бутси, футболки, гетри, труси. Добре також пам'ятаю, що з друзями рідко коли пропускали якийсь календарний матч київського "Динамо" в столиці України. Звісно, майже півтори сотні кілометрів у кузові попутної вантажівки (та ще, як правило, без тенту) в один бік і стільки ж  назад — задоволення, м'яко кажучи,  не з    приємних. Проте уявлення про провідну футбольну команду республіки зразка 50-х років (телевізори тоді були ще рідкістю) ми мали не з чуток. І прагнули вчитися у гравців, яких обожнювали.

Коли ж закінчував дев'ятий клас, мене заявили на першість міста серед дорослих за "Спартак", який представляв автотранспортну колону. Директором там працював Олександр Олександрович Маркін. Важко переоцінити те, що він робив для розвитку чернігівського футболу. А справжнім "футбольним татом" став для мене Михайло Аркадійович Ро-жовський, котрий тренував спар-таківців. Велику роль у моєму футбольному становленні відіграв і Олександр Васильович Лебедев. Добрий, вдумливий тренер, він очолював дуже сильну чернігівську "Зірку". Як чемпіон області вона виступала і в чемпіонаті України серед колективів фізкультури. Тож можете уявити, який я був радий і як пишався, коли мене, хлопчака, котрий закінчував середню школу, запросили до "Зірочки" (саме так лагідно ми називали цю військову команду).

А потім збіглися в часі наші футбольні амбіції і надання Чернігову місця в класі "Б". Формуючи команду майстрів, увагу тоді звернули і на молодих місцевих гравців: Валерія Кравчинського, Сашка Фінкельберга, Володю Бондаренка, мене.

— Проте місце в команді ви завоювали далеко не одразу. Бракувало досвіду?

—  Свою роль тут відіграли не лише футбольні чинники. Житлові умови нашої родини були жахливими. А тут раптом мені обіцяють їх поліпшити. Але не керівництво "Авангарду" (так називалася чернігівська команда майстрів у перший рік свого існування), а Радченко Алік — син директора заводу синтетичного волокна. Підприємство, яке невдовзі стало одним із найбільших у Європі гігантів хімічної промисловості, розправляло трді плечі на землі чернігівській. І мені було сказано: "Створюється команда з надійними тилами. Отже, хочеш вирішити свою житлову проблему — переходь до "Хіміка".

Втім, у "Хіміку" затримався ненадовго. Настав час армійської служби, і я знову опинився в "Зірочці". Ця команда представляла полк, яким командував Василь Павленко. Великий любитель футболу, Василь Митрофанович створював команді умови, які він тільки міг створити на той час. І саме у той період я почав стрімко прогресувати. Коли йшов до армії, був худющим, кістлявим. А тут розвинулися сила, швидкість. Як тренер багато що давав мені Лебедев. Та я й сам цілеспрямовано працював над собою. Взагалі, хлопці підібралися в команді хоч куди. І, завоювавши знання чемпіона області, ми здобули право на перехідну гру з "Десно-ю" за місце в класі "Б". Гра вийшла дуже напруженою і результативною. Проводив той матч досвідчений арбітр, але він усе зробив, щоб наша "Зірочка" не виграла у нашої "Десни". Двічі кажу "наша", оскільки був період, коли я виступав за обидва колективи... одночасно. В "Десні" звернули увагу на мою високу результативність і знову покликали до команди майстрів. Проте військове начальство погодилося на це повернення лише за умови, якщо до завершення служби гратиму і в "Зірочці". Навантаження стали неабиякими. Але я їх витримував.

ЗОРЯНИЙ ЧАС І БЕЗЖАЛЬНИЙ ВЕРДИКТ

—  Повернувшись до "Десни", ви вже тоді, в сезоні-1963, стали найкращим бомбардиром команди. І підтверджували цей титул протягом п'яти сезонів поспіль. Як вам це вдавалося?

—  Відверто кажучи, в чомусь трішки і таланило. Але й зусиль для того, щоб не відверталася Фортуна, докладав максимальних. А взагалі, щоб самому створити го-льову ситуацію і забити м'яча, — таке траплялося рідко. На мене мали б грати. "Асистенти", на щастя, були. І в збірній (Александров, Баженов, Славінський, Бардешин), і в "Десні". Зокрема, дуже технічним і "зрячим" півзахисником був Микола Ненахов. Підігравав він чудово. А ще більше голів я забив із подач Ховрина. Мишко просто одержував задоволення, коли йому вдавалося "викласти" мені м'яч на ногу або голову.

— На жаль, свій "пост" у нападі "Десни" ви залишили дуже рано. Адже хіба двадцять дев'ять — критичний для футболіста вік?

—  У 1967  році я залишався гравцем основного складу чернігівської  команди,   чимало  забивав.  Проте це, так би  мовити, вже було не зовсім те. А в наступному сезоні, коли команду — вже удруге — очолив Валентин Якович Тугарин, він мене став частіше замінювати, а то й зовсім не ставив в "основу". І я, зрозуміло, дуже переживав.  Втім, ніщо не проходить   безслідно.   Постійно граючи на високих швидкостях, я "зірвав" задню поверхню стегна. В інтересах же команди доводилося виходити на поле і з незалікованою  травмою.   Вона  стала хронічною.   А  Школьников  без швидкості — це вже абсолютно інший форвард. І, мабуть, Тугарин дійшов висновку, що немає сенсу зі мною "возитися". Хоча я вважаю, що він, все ж таки, поспішив.

НАВЧАВСЯ У ВСІХ

— До речі, про тренерів. За часів класу "Б" вони у "Десні" змінювалися чи не кожного сезону. Чия ж наука вам стала в пригоді у подальшій тренерській діяльності?

— У "Десні" працювало чимало дуже сильних тренерів. Мені дуже подобався Щанов. Але Олександр Іванович попрацював у Чернігові недовго.  Здорово  розбирався у футболі   Радзишевський.   Проте він був дуже різким, прямолінійним, чим наживав собі ворогів. З достатньою   компетентністю   міг підтримати розмови про футбол, космос, музику, літературу Жильцов. Разом із тим, Віктору Васильовичу явно не вистачало характеру. А тоді така братія підібралася в "Десні", що поводитися слід було жорсткіше.

Окремо хотів би сказати про Лемешка. Людина він зовні грубувата. Проте істинне єство Лемешка не в цьому, і я дуже вдячний долі за те, що вона зводила мене з ним. Ви бачили б, як він працював під час тренувань, як міг заохотити будь-якого футболіста. Не випадково ж, починаючи граючим тренером у чернігівському "Хіміку", я багато що скопіював саме у Євгена Пилиповича. І ще одного тренера просто не можу не назвати. У "Десні" Лерман не працював. Але так збіглося, що протягом чотирьох років поспіль наші шляхи-дороги сходилися на навчально-тренувальних зборах то в Криму, то в Закарпатті. Умови тоді були досить скромні (часто ніде було навіть телевізор подивитися), а вечори —  довгі.  І він мене як тренер просто вчив. А людина це була мудра.  Втім,    більшою чи меншою мірою я щось перейняв у кожного зі згаданих фахівців. І, уявіть  собі,   навіть у Тугарина. Маю на увазі його організаторські здібності.

Бесіду провів Віктор МУХА.